varto_ua (varto_ua) wrote in ukrevcult,
varto_ua
varto_ua
ukrevcult

Ех!.. І вдарило кляте життя... Фальківський

    Ех!.. І вдарило кляте життя.
Тільки струни у серці:
                                    дзінь...
                                                дзінь...
Хоч і хочеш мажором утять,
Дійсність чортова чорна, як тінь...
І акордить журлива струна:
Все мінор...
                  Все мінор...
                                    Все мінор...
Тільки десь там, у серці із дна,
Простяглася надія до зор...
Тільки десь там, із самого дна,
Притулилась надія до зор, -
І акордить журливо струна:
Хай мінор,
            зате щирий мінор.
Ще лиш рух один,
                     ще лиш момент -
Я не втримаюсь, в прірву скочусь...
Вийде з мене такий декадент,
Як не знала й не знатиме Русь.
Та чи ж винен я?..
                        Слухайте!..
                                             Ви!..
В кого пузо - гора Арарат,
Хто життя за полу ізловив
І кричить:
                 - О Комуно!
                                        Vivat!
Хто зумів переплигнуть бар'єр,
Хто з ідеї пошив убрання, -
Чи ж я винен,
                що з віршів кар'єр
Не роблю й не робитиму я?
Чи ж я винен,
                що чортом ганяв
Із окопу
             в запілля...
                          і знов...
Що здоров'я палив на огнях
Революцій,
               ковтаючи кров?..
Чи ж я винен?
                  О, слухайте!..
                                    Ви!..
В кого пика рум'яна,
                             пухка,
Що я роки найкращі провів
В товаристві рушниці й штика?..
Знаю я...
          Ви сміялися з нас,
Як сміється,
                       наївшися, вош,
Коли ми, не стерпівши образ,
Закричали:
                    - Комуна?
                                 Дайош...
Знаю я:
          ви всміхались собі
Під димок закордонних цигар,
Коли карту за картою бив
Розлютований "звір" пролетар.
І щоб нерви трухляві піднять,
Ви топтали у ніс кокаїн...
Ми ж тоді - розбивали загать
І обідрані йшли на загин...
Ви ж не вірили самі собі...
Як же так?..
            Жив та був Капітал...
А тут враз:
               міліони рабів
Піднялися на сполох,
                                  на гвалт.
Не поміг вам антантівський танк,
Ні французький,
               ні англійський стяг,
Бо ми ставили вміло Va bank
Свою кров...
                  своє тіло...
                                  життя...
Ох!..
     Тяжка і нерівна ігра...
Дивувався й дивується мир!
Так -
    одвіку ніхто ще не грав,
Так -
    ніхто не боровся, як ми.
І коли в тій нерівній ігрі
Ми побили останню із карт, -
Ви затихли, як миші в норі,
А я...
       Я?..
              Я служив у Чека...
Дні і ночі голодний,
без сил,
Я на смітнику Жовтня копавсь.
Не жахався я тіней з могил,
Тіней тих,
що я сам розстріляв...
Вартував революції кров,
Що розквітла в Республіку Рад...
Саботаж -
           і учасників змов
Я розстрілював сотнями в ряд...
О!
     Ви тихо сиділи тоді
В установах з пером у руках,
І дрижали, як миші руді,
Ради власної шкури й пайка.
Ви хрипіли тоді,
                   що Чека -
Це ганьба...
            це розпуста...
                           садизм.
...На чорта, мов, ідея така...
...На чорта, мов, такий комунізм...
А тепер...
           О, тепер ви пани!..
Прославляєте непівський зріст.
Ви і ситі...
                і ніс в тютюні,
Кожен з вас:
                  "у душі комуніст".
В голові вашій -
                            "шиммі",
                                             "фокстрот",
А червінці й валюта - девіз...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чи ж я винен, що здохну з сухот,
Що у грудях немазаний віз?..
Що я ранком вихаркую кров
І дивлюсь на пузатих в авто...
Що не крок...
                Що не крок...
                              Що не крок...
То обличчя пухкі і манто...
Чи ж я винен?
                  О, слухайте... Ви!..
Що не вмів переплигнуть бар'єр,
Що життя за полу не зловив
І не строю з поезій кар'єр?
Чи ж я винен?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І, буває, в розпачливу мить,
Як на душу насунеться ніч:
...Поможіть!..
                  Поможіть...
                                    Поможіть...
Закричати так хочеться м'ні.
Та ніхто не почує тих слів...
Чи ж потрібен кому інвалід?
...Одгримів...
                  Одгукав...
                                    Одшумів...
Як весною розбурханий лід.
Одшумів...
                  Одгримів...
                                    Одгукав...
Як розбурханий лід навесні.
Тільки іноді знов у Чека
Послужить заманеться мені.
Не тому,
          що там добре служить
(Я люблю -
             заколисаний степ),
А тому,
          що радий від душі
Розстрілять ненажерливий неп.
Та Чека вже розстанули дні,
Як весною розбурханий лід.
Мо', і жити недовго мені -
Чи ж потрібен комусь інвалід?
Чи ж потрібен комусь інвалід,
Що колись боровся без слів?
...Одгримів...
                  Одгукав...
                                    Одшумів...
Як весною розбурханий лід...

Зі збірки "Обрії", цикл "Минуле" (1927)

Цитовано за "Дмитро Фальківський. Поезії",
Київ, "Радянський письменник", 1989


Так повністю виглядає вірш, частково опублікований у збірці Яра Славутича "Розстріляна муза"
Tags: 1920-ті, марс, поезії, фальківський
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 10 comments